Ранок осінній.
Висне комп’ютер.
Нема
Вдома нікого...
Свічку пора запалити.
Душу зігріти.
Тепла навколо пітьма.
Хочеться вмерти...
І хочеться жити.

Нафіг послати всіх бісів,
Що в людях живуть.
Славу послати і гроші...
Зоставити ніжність.
Нафіг політику і у термометрі ртуть.
Адже по-своєму добре –
Як Сонце чи сніжить,
Тіло до тіла
Чи душу до Бога несуть.

Адже однаково грішно –
Хвала і хула,
Кава у ліжко,
Цілунок коханої долі.
Тільки не плутати
Дим із дурного ствола
З димом солодким Вітчизни,
Що вийшла зі звичної ролі.

Богу відомо,
Куди вона, сива, летить.
Дно уже зверху.
А небо у нас під ногами.
Йдуть у могилу, як в жінку,
Оті, що спалили мости
Поміж серцями і храмами.

Листя на стежці.

Із кров’ю його відірвав
Вітер космічний.

Бунтують ялини і туї.

...Вечір осінній.

Я радий, що вірю в дива.

Пересамую.
Пересумую.
Переночую.

27 лист. 16.