Замов собі на себе атентат,
та прецінь виконай його недбало.
Гудзь не цупкий або гайном
забитий автомат…
Та все одно тего замало!
Зроби все так, що буцім небеса
тебе лишили ще смердіти на цім світі.
Ще не дожерті пляцок, чоколяди, камбаса
й не всучені на бабський день ядучі квіти.
І діти, діти… Горе вам!
Куди вас на цім світі діти?
Тра жити, терпіти бедлам
й бридулям компліменти говорити.
Замов собі на себе атентат
за лимін баксів, і гуляй
на них до скону –
сам собі жертва та водночас кат,
клятий порушник сталого канону.
Диви, яка велична далечінь тебе
на дрібку, цятку обертає!
Тож не марнуйся,
ляж горілиць
й перепочинь.
Завваж як з клена
лист згори униз метляє
та на чоло жагуче мить кладе –
покірну, довгу, прохолодну.
І погляд хтивий, як теля, веде
долю невдахи, ніц ні на що не годну.
Замов собі на себе атентат
безпосередньо плюмбумом у скроню –
не самогубця ниций, не знеможений вар’ят –
листком кленовим на пульсуючу долоню
жовтня впади з ковтком води,
набранім у вечірнім часі
з хвиль зимних Гангу
біля східців Варанасі.