Ми з нею подруги—сто літ,
                                          і двісті літ вона-- киянка,
і розмовляли ми завжди
                                          російською, як мало бути,
а нині з двох кінців землі
                                          прийшли на Скайпову стоянку
і все петляємо довкіл,
                                          щоб у розмові не схибнути.


У неї морщиться чоло,
                                            і полум’Янішає погляд:
“Да я б уже давным-давно
                                            язык укрАинский бы знала,
но ведь укрАинцы со мной
                                            всегда на русский переходят,
лишь только я заговорю,
                                            не затруднив меня нимало!”


Ми зустрічалися сто літ,
                                            і у догідливім припадку,
лиш відкривала вона рот,
                                            я поспішала знову й знову
так запопадливо (чому?)
                                            вдавати з себе акробатку
і переходити стрибком
                                            на (кому з нас?) зручнішу мову.


І що мені їй відказать
                                           в новітній простір віртуальний?
До мене вперше вона так
                                           із пильним докором зверталась.
І вкотре знала я, що ми
                                           у легкодухості фатальній
себе зневажили самі,
                                           Росія тільки скористалась.