О,  краще  б  я,  вступаючи  в  життя,
вхопила  дар  взаємної  любові—
обіймів  гобеленове  шиття,
прогулянки  приємні  вечорові,

і  човниковий  ніжності  зв’язок,
коли  і  ти—йому,  і  він  –для  тебе,
турботи—у  людський  належний  строк,
не  проти  ночі  і  не  проти  неба.

Щоб  рій  тривожних  видив  не  ховать
у  глибині    приватного  бедламу,
а  рівно  так,  із  кошиком  вступать
із  вишитим  «Христос  воскрес!»  до  храму.

Щоб    на  відлеті    покручу-життя
зуміти  споважніти  й  вийти  в  люди,
розважливо,  в  банальності  чуття,  
зітхати,  що  «вже  молодість  не  буде».

Ще  десять  років  згадувать  любов,
яка  уже  чека  на  тому  світі,
і  лагідно,  щоб  дух  не  охолов,  
онуків  або  правнуків  глядіти.

Віка  свого  звичайну  новину
зносивши,  допровадити  до  Бога.
Що  взяла  я  натомість?  Не  збагну.
Чи,  розгубившись,  не  взяла  нічого?