Як в леті чапля зтужавіло вигинає воло –
доричний, геть довершений ехін! –
над зваленим люстром Десни
виводить рімне коло…
А я милуюсь любо –
в дідька сучий син.
Цей білий ієрогліф демотичний,
не розтлумачений іще до нинішних часів,
до гички липехової дотичний,
коли на беріг грузький опустивсь та всів.
Ця чапля біла – вічний знак питання,
натхненно риторичний, визивний,
у непорушній тиші на світанні,
похилений й, як збухлий чіп, п’яний.
Її втер крейдою в лінолеум
шкільної дошки вкляклих в твань заплав
натужно, кришачи кути, із болем,
шепочучи: «Good bye, my love,
eternal love!»
Й вона піднялась,
смикнувши із піхов леза
загнутих хижо тричі кутих крил,
втілена у птаха вмить тремка береза,
здіймаючи під небокрай вапняний пил.
І подалась у вирій, виритий завчасно
рискалями криничних копачів,
туди, де, вмивши твар росою рясно,
змучений місяць простягся
й спочив.