1 Гай-гай, Поете, вимів дужий протяг І спомини про ту архаїку звитяг, І з колії зійшов червонозимний потяг, І на металобрухт списався паротяг. Сьогодні тут кипить поліття синьо-жовте – Романтика терпка із присмаком гірким. Та якби знов сюди, у Сватове, прийшов ти, Захоплений такий, – зустріли б і таким, І повели б гуртом (оце – базар, це – баня) Місцями, про які в поемі ти згадав, Відкрилася б тобі знов таїна кохання, І віддалася б знов красуня молода. О як би ти радів пейзажовій натурі, Де між добром і злом означилась межа, І вже б не посилав навздогони Петлюрі Проклять нещирих… Ти ж Петлюру поважав! Ніхто не дорікне за перефарбування Не совісті – лишень ідейних прапорів, Ти ж вихлюпнув з душі такий вогонь кохання І добровільно в тім жаркім вогні згорів! 2 «Нарешті – Сватове…» Не потягом, І навіть Не громіздким автобусом, А так, По-панському, Зумів мене доправить Машиною, Швидкою, мов літак, Водій бідовий: Півтори години – І я вже тут, В оазі степовій, Де пахнуть неповторним і єдиним Роздоллям чебреці і деревій; Де жайвори дзвенять у високості І вторять їм в житах перепели, А лірики – завжди жадані гості, Й для них аж сяють щедрістю столи! Сьогодні – свято яблучного Спаса, Гуляй, душа; поете, веселись: На випас випускай свого Пегаса І сам пасись – напийсь і похмелись! Пропий усе на світі, крім таланту, Без жалю все роздай, крім талану, В усьому уподібнюючись Данту, Навік возслав любові таїну. Наснаги солов’їної в Сосюри, Якщо посмієш, звісно ж, припозич, З натури оспівай І без халтури Цей край, Живу мозаїку облич, Калейдоскоп подій, Чуттів палітру, Оцю святкову хроніку розмов – Не проміняй, як дехто, на півлітру Безцінну, Богом послану, Любов! «Я вірші став писать, – Вихоплюю з поеми, Мов жар з вогню, – Під вечір золотий…», – Сосюринський рядок. Цієї теми, Кажу собі, Не обійди і ти: Пиши під вечір золотий, урочий Про Сватове, Про юність несвою, Що, мов калина, вистигла в гаю Під зорями Червоним узороччям. Ряхтить Червона в місячній заплаві, Багаття мерехтять в бережині. Засмаглі, соромливі і… лукаві Дівчата усміхаються мені Чи, може, віршам юного Сосюри, Що схвилювали, літнього, мене… Гуляє Спас. Ніякої зажури… А це в житті якраз і головне! Ніщо не спить, Хоча година й пізня. Ніхто не каже серцю: «Охолонь…» І всі левади затопила пісня. І – зорепад в долоні оболонь!
|