Він мав продовження—дитячий наш роман.
Був страх засвідчити сумні тілесні зміни
І недомовками, хоча б до половини
Відкрити іншому рубці життєвих ран.

В належну паузу, на спогадів межі
З’явилось віяло поблідлих фотографій,
Де всі були не в міру радісні, завзяті,
В припадках сміху бешкетливі і... чужі.

Кудись раптово розкотилися слова,
І ти сказав мені «поплач на моїх грудях...»
В яких не знаних мені вистудах і буднях
Ця люба памороззю вкрилась голова?

Не вболівай—мені нітрішечки не жаль
Тієї юності, зухвалої й пружної,
Твого волосся, ніби хвилі золотої,
Твоєї усмішки, мов сонячний кришталь,

І нетривкої оболонки, що врочисто
Колись доручено нам було до пори.
Її ми в юності бездумно прийняли--
І, як приречені, наповнюємо змістом…