На струнах трав і туманів, ґрунтових доріг, пресованих сотнями тисяч підошов і колесами незліченних возів, на струнах уривків-спогадів про давнє сільське весілля і короткочасного знайомства із твердощокими, ледь розтріпаними дівчатками, що спідлоба дивляться на «городських» і назавжди застигають на чорно-білих фотографіях, безіменними; розбитого велосипеду без гальм, який несе тебе кам’янистим схилом, охоплену першим в житті холодним страхом; на струнах білих крейдяних пагорбів, чорних — до непритомності — ґрунтів, дзвінких, як раптове сюрчання цвіркуна — — Ямпіль, Яланець, Гайсин, старих, по пояс зарослих цвинтарів, куди вже не зайти — не знайти, які таяться на околицях віджилим голосінням, правдивими координатами людського життя — такого випадкового й необов’язкового, подібного на трав’яні стебла в руках із китицями на кінці — зсунеш їх до самого вершечка — «курочка чи півник?» — і пустиш по вітру, обтрусивши пальці. На струнах лісосмуг, високих шумливих «вакацій», білої морви на розлогих гілках, що вгинаються-дихають під ногами, липових чаїв, заплетеного «волосся» кукурудзяних початків, далекої родини з Вербки, назавжди втраченої ( і з Леонівки, і з Крижополя), на струнах доріг, які забирають нас із дому і ведуть невідомо куди й для чого, серце тріпоче й затинається, б’ється і не може злетіти, тому що, як виявляється, географія — не для нього, мандри не гріють, а космос може стояти в забутій Богом криниці у глухому вимерлому селі із єдиною вулицею під назвою «Комсомольська».
|