Якось в тиші нічній, коли довго-предовго не спалось,
Паперовий кораблик з дитинства постав серед ночі,
І цей спогад майнув, ніби блискавки сильної спалах,
З неймовірних глибин, аж слізьми переповнились очі.
Він підібраний був із калюжі (зізнаюсь правдиво)
Весь розмоклий. О, як прагнув я осягти душу й тіло
Таїни перетворень паперу в малесеньке диво,
Так самому складати кораблик навчитись кортіло...
І здавалося дивом пізніше ще більшим по праву,
Як зробити кораблика власними тільки руками,
Й не було в цілім світі для мене важливіше справи,
Ніж кораблики ці запускати кудись за струмками...
Але кожному з нас виростати властиво з роками.
Так, як всі, ріс і я, без турбот і найменших здогадок,
Що існують кораблики, зроблені вже не руками,
І що мають вони у собі значно більше загадок.
І пізніш попливли дещо інші кораблики — вірші,
Де слова випускалися ніби з незримої пращі,
Та хотілось мені це робити не краще від гірших,
Невідомо ще як, але точно — не гірше від кращих.
Перші вірші… Що в них?... В них була енергійність курсиву…
Серед інших питань, що в той час виростали рядами, —
Намагалася молодість парус напнути красиво,
Щоб отримати приз «Ключ від серця прекрасної дами».
Поспішав я туди, де життя, видавалось, вирує,
Де потрібні мої теплота, жар душі та уміння...
Видавалось тоді, що «Ключі...» людям щастя дарують…
Що знайти в них хотілось?.. Найбільше — знайти розуміння…
Залишається сум свій і сором довірити римі,
Що при всьому бажанні не зміг відшукати я дверці ,
Ті, куди хитрі дами вмонтовують шпари незримі
Для вкладання ключів, коли виграно приз «Ключ від серця...».
Очевидно, що саме тому підіймався лиш відчай,
Коли з моря надій не потрібні нікому й немодні
Поверталися тихо у гавань кораблики-вірші,
І могла зрозуміти ці вірші хіба що самотність.
Невідомо з якої причини вже дещо пізніше
Видаватись почало, щоб вирватись з відчаю вати,
Я сховатися зможу у іншій, надійнішій ніші,
Звідки буду на всіх манекенів тихенько плювати.
І в складанні мозаїк зі слів вже для інших Love story
Розумів — що всі ролі давно кимсь надійно обжиті —
І «глагола слуги», і, тим більше, лакеїв повторів,
А мені зі словами хотілось в душі подружитись…
Але дещо пізніше, далеко-далеко не зразу,
Як спускатись почав в рівні інших глибин круг за кругом,
Видаватися стало: для слів — найсильніша образа,
Якщо хтось, навіть подумки, слово назве своїм другом.
Та отрута думок проникала в мій мозок все далі,
І, як загнаний звір, у подальших корабликах-віршах
Я слова підбирав і не знав, чи сказав я щось вдале,
Чи від того слова залишались ображені інші.
Але все ж попри все, попри страхом зашорені очі,
З безнадії сумної мене волокла за волосся
Щира віра у те, що слова руку дружби захочуть
Простягти хоч колись і мені серед хвиль стоголосся.
А іще видавалось — образи словам, крапкам, комам
Зі своєї душі назавжди змити начисто зможу:
У якійсь божевільні, в процесі змагання якомусь,
І у випадку тільки, коли там когось переможу.
І почав я змагатись… З безвиході, може, чи здуру…
Та як тільки натиснув ледь-ледь на незримі «педалі»,
Так і зразу понесло мою поетичну натуру
Глибше й глибше у вир, чим я пробував борсатись далі.
Я ні правил не мав, ні уявлень про грані чи межі,
То удари терпів, то кудись наступав чи вагався,
І ще більше не певен, чи мав хоч уяву найменшу,
З ким ішов по шляху і в якому змаганні змагався.
Але ким би не був мій суперник з незримого боку,
Я єдине що знаю — Він був вольовим і туманним,
І свого капелюха скидаю в пошані глибокій
Перед Ним, хто зберіг краплі рос, що душі притаманні.
З крапель слів чи роси споряджаючи віршик-кораблик,
Я вертався на круг, вкотре будучи відчаєм битим,
І тоді розумів, що людина — не більше, ніж равлик,
У якого завдання — самого себе не згубити.
А на інших кругах, хоч у це мало хто вже повірить,
Видавалось, що я зміг відчути на крихітки-миті
Те, що Бог відчуває в найвищій невимірній мірі,
Що існують слова, без патетики, кров’ю омиті.
І у миті такі, не в змаганні й тим більш — не в гонінні,
Із глибин підіймалось щось інше, ніж знають учені, —
Попри людську байдужість в тотальному заледенінні
Дарували слова тихий трепет в невимовнім щемі.
А пізніше (на жаль, не згадати ні дня, ні години)
Якось Муза шепнула, на краще, а може, на гірше,
Що єдине багатство, яким володіє людина,
Це — слова і думки у незримих корабликах-віршах.
В річці часу поволі спливали роки за роками,
Я ж по стежці своїй то вертався, то бігав, то човгав…
Залишалась розрада — втішатись своїми думками
І змагатися далі, не знаю — для кого й для чого…
А душа поривалась горобчиком спурхнути в небо,
Та мотузки боргів затискали і крила, і руки,
І шукав я незриму опору (можливо — плацебо)…
І ставали слова тятивою незримого луку…
Я від слів потерпав, які били мене булавами,
Від алмазних ножів, які різали душу бездонну…
І в моєму змаганні лиш равлика слів зі словами
Захотілось пізніше програти… Чому — невідомо?..
Захотілось звільнитись від болю незримого крику,
Кукурікнути півнем, загавкати псом із-під тину,
Закричати: «Бе-бе!», заглядати кудись крізь шпаринку,
Як це робить нерідко звичайна маленька дитина.
Захотілось незримі пружинки в слова закладати,
Щоб слова всі стрибали так легко, мов тенісний м’ячик,
Так, щоб навіть і автору важко було відгадати,
Що в словах є дорослим, а що є насправді дитячим?..
Та чи довго так можна ховатись в словесному блюзі,
Пік життя вже позаду, а з ним — запитання-вагання:
Чи потрібні комусь ефемерні сплетіння ілюзій,
А тим більш результати такого чудного змагання?..
Я не знаю, чи зважене рішення це, чи раптове
І яке з наших рішень є зваженим або раптовим,
Та уже, про всяк випадок, бути потрібно готовим
До дорослої зустрічі — ?.. З Богом?.. Самотністю?.. Словом?..
Бог — Любов чи безжальність?.. Хто знає про думи кинджальні?..
Невідомість одна… Та чомусь припускаю найгірше:
Припускаю тужливо, що Бог є настільки безжальним,
Що в дітей забирає Він навіть кораблики-вірші.
Вірші з клаптів душі — із лахміття на жорнах і ситах,
Тихий відчаю крик, переведений в усміх-зітхання.
Я боюся у Бога уже щось для себе просити,
Ризикну хоч для іншого на невелике прохання:
У дитинство моє під дерева незмірно крислаті
Невідомо для чого, але захотілося дуже
Мою щиру подяку Тому крізь роки переслати,
Хто залишив для мене розмоклий кораблик в калюжі… |
