Я вже не чекаю нічого. І ранок тепер як ранок,
Затягую душу туго в нутро мовчазного тіла.
А скоро просипле небо сніг, різьблений  бездоганно.
Чорне од ночі небо. Сніг, як ніколи, білий.

Ти знаєш, в такі от ночі я говорю до тебе
Крізь товщу глухого снігу, крізь холод імли сліпої.
Ти чуєш мене, я знаю, бо там, за відлюдним степом,
Голосом тихі зорі говорять моїм з тобою.

Морозні твої світанки. Самотні твої приходи.
Годинник стікає часом. Заварка густа холоне.
І вітер так само скрушно тугою тяжко сходить
Попід твоїми вікнами, арками і балконами.

От тільки триває тиша, закутана хутром снігу,
Закута морозом, вітром овіяна придорожнім,
І – жодного слова вголос.
Так вічність у спину диха,
Коли ще сказати хочеш, от тільки уже не можна.