Осінь відкриває мені два різновиди диму. В одному спить листя, листи, цигарки і втома. А другий чорним слідом іде повз земні парадигми. В нього інші частоти, і тисне він підсвідомо. Він вивчає малюнки наших кімнат і вулиць І знаходить місця, де почувається зручно й тепло: Там, де Її реальність до думки спиною повернулась, Або ж де гнеться Його спрямоване вгору стебло. Про дим цей не пишуть колонок і повідомлень, Він м’яко стелиться в ночі, долає прозорі стіни, Наразі квіткарка мовить, що їй достеменно відомо- Він куриться з найвищого поверху, з комірчини. Там хлоп, що на фронті із тисками атмосфери, Умира від дедлайнів з усіх першорідних креацій І гвалтує друкарську машину, і тче у слова морфеми, А слова у сценарії – позамежна несродна праця. Це чорнило. Димить на відкинутому папері, Де причини воюють із наслідком за Її безвихідь, І у тих абзацах, де Він віддається в очі якійсь химері, Тоне, топить, все знищує, наче безжальний вихор. Ні, це не докір утомленому майстру сюжетів, Він сухий стерновий, лиш наводить живі дороги, Але це надважливі тексти, і Її заслабко він береже там - Я бажаю надати йому конструктивної допомоги. По слідах квіткарки, яка знає маршрути втечі- Якщо вдасться її втримати і дощами не загубити- На останній поверх, щоб з рядків Її вигнати усі дикі речі, В Її Дію додати дзвінких весен, тепліших течій… А можливо і під Ним лід трохи укріпити - Лиш тоді ми з цим дивним Всесвітом станем квити. |