Всесвіт – змій з пістрявою шкірою, який схопив себе за хвіст!.. Ось пружно скрутились орбіти планет кільцями, раптово стиснувши низку куль, немов лещатами, та й втягують її в нескінченний тунель свого замкнутого тіла. Пульсують на шкірі плями зірок в унісон з гіпнотичним рухом намиста світів, з’єднаних тулубом непорушного плазуна і залишаються на одному місці. Нема руху, нема! Але, там, в глибинах, щось відбувається, бубнявіє вогненним пухирем і руйнує космічне безлуння, і якоюсь полум’яною шаблюкою розтинає зсередини навпіл невмирущу, здавалось, зміюку, і розсипає кульки-намистинки.

О, життя – строката стрічка, зав’язана морським вузлом!.. Зачарована потвора часу вісімкою скручує цю стьожку і порцелянові ліліпути кудись ідуть, та ніяк не можуть прийти, заблукавши в сірій пустелі одновимірного простору, що його вирахував дивак Мьобіус. Вирахував із неуваги до пам’яті та думок, вирахував із боготворіння дії тіла, з байдужості, з якою кожен з нас падає в область незнаного – в область серця, але навіть не відчуває цього. І лише розбившись, помічає, що стрічка луснула, що репнула шкіра, а сам він є згустком вогню, крику та сузір’їв.