Відходив сад і прищепив
Серце мені своє.
Нічого, звиклося, прижилось,
Таке воно вже, як є.
Росте у мені, і його гіллям
Затісно стане колись.
Коріння вхопиться за ріллю,
Проб’ються віти увись,
І вже то буду чи я, чи сад
Моїх-не-моїх думок.
Аби проміння, вода, земля
Поїли мене-його,
І не важливо, – звідкіль зерно,
Аби – наливні плоди.
І смерть – не смерть, коли я – це хтось,
А хтось – це ти…
Відходив сад і прищепив
Долю свою мені.
Тепер удосвіта солов’я
Пісня жива бринить.
Тепер – що осінь –
Скидаю все, чим я жила,
Півдолі – прагнення світла, сонця,
Весни, тепла.
Тепер крізь мене вітри проходять –
Усі наскрізь.
Живу так глибоко у землі  
І – горілиць!
А серце прагне
Лише вродити
Потрібних слів.
Мій садівник, невідомо,
Що
Мені
Прищепив.
5.07.2015 р.