Пані Епохо. Банкет

Коли всі під вечір звалюють із-за столу,
Як із твого життя,
Кожен під різним приводом:
Комусь на роботу рано,
Комусь терміново додому,
Залишається тільки тінь навпроти,
Що сидить одиноким привидом.

Залишаюсь ще я,
Також привидом одиноким,
Можна їсти руками і вилизувати посуд,
Ніхто не скаже — Ату!
Вип'ємо з тобою на брудершафт,
Моя приятелько Епохо!
Єдина з ким після втрати всіх
Можна прямо і начистоту.

Та що говорити, ти і сама все бачила -
Стіл цей, пустий під вечір,
Тільки вранці від страв ломився.
Коли із кімнати виходить останній,
Хто має для тебе значення,
Тільки тоді відчуваєш,
Як все ж таки ти втомився.

І тоді тебе нудить,
Від того що всі змагання,
Уся боротьба закінчується разом із злістю.
Байдужіть і спокій,
«Це певно від переїдання» -
Шепоче Епоха.
Вона ще та приколістка.

Спробуй тепер підвестися із-за столу!
Жарт жартом, атож,
але ноги чогось як ватні.
Коли хтось іде, і іде, і іде,
І немає уже нікого,
Щоб спертись на нього,
Стає все складніш вставати.

Розслабившись зовсім від випитого вина,
Як в марному сні проносяться перед очима,
Обличчя людей
Яких я знаю і знав,
Чуючи тихий гурків дверей
І останній зворот плечима,

Кохані і друзі,
Подруги і вороги,
Немов постові що облишили місце посту,
Без дозволу йдуть,
Лишаючи по собі
Лиш чорний і білий сум,
І немитий посуд.

Дай руку, Епохо,
Ти едина хто поруч завжди.
Дай руку,
Хоч це і не в правилах етикету.
Дай руку, щоб встати,
І прибрати всі ці сліди.
І знайти в собі змогу накрити стіл
Для гостей Нового Банкету