Підійшов до дверей вірш, Білий, середнього зросту. Хотів відчинити, але не може. Хотів постукати, щоб впустили – Та нічим йому стукати. Хотів крикнути, щоб почули – Аж нічим крикнути. Хотів якось показати свою присутність – Та тіла у нього немає. Став перед дверима, вирішив почекати. Вийшов із хати хлопчик. Рочків десяти. З волоссячком, як у тата, Вустами маминими, Очима божими, Голосом солов’їним, Душею світлою… Побачив хлопчик вірш, запросив до хати, Покликав маму, щоб познайомити, Та жінка лише сумно подивилася на сина, Тихо перехрестила й пішла до кімнати. Сів тоді хлопчик проти вірша, Почав йому розповідати про своє дитинство: Про те, як ріс без тата, Як тато періодично приходив до мами вночі, А вона потім плакала зранку… Показав він віршеві свої книги, іграшки, Запросив оглянути його кімнату. Потім повів до улюбленого дерева, З яким ділився Страхами, Молитвами, Цукерками, Печивом, Маминими слізьми та казками. Вірш мовчки слухав, перебудовував слова, Щоб закарбувати історії хлопчика. Та раптом зник. Хлопчик до вечора не міг заспокоїтись, Вперше відчуваючи гірку втрату друга. Та не хотів показувати смуток мамі, Яка й так була вкрай стривожена Дивною поведінкою сина. Лягаючи спати, Хлопчик просив усіх янголів на небі Та своє улюблене дерево, Щоб вони повернули йому на ранок вірш. Так, в чергове повторюючи своє прохання, Він нарешті заснув. На ранок прокинувся від маминого доторку. Жінка, як завжди, ніжно поцілувала сина, Покликала на сніданок. Як тільки покинув сон світлі очі хлопчика, Він відчув, як довкола щось змінилося. Побіг до люстерка подивитися на себе. Усе так, як було. Потім, уважніше придивився до зіниць Та побачив у них тоненькі рядочки, Які рухалися дрібненьким дитячим почерком, І складалися в перший дитячий віршик.
|