Цедясь сквозь сито пляшущих ресниц,
палящий свет не выключенной лампы,
рождает ритм безумствующей самбы
в этиловой пульсации глазниц…

Под дикий визг орда нетопырей
летит на свет, пронизывая стены -
и явственно попахивает тленом
от черных крыл непрошеных гостей…

В тоннеле синей вены на виске
нет удержу ползущим эшелонам.
А старый ворон в рыжем парике
сквозь кожу долбит клювом по вагонам –

и скоро он провалит там дыру.
И я усну. А может быть, умру…


это русский вариант с моего же оригинала:
http://poezia.org/ua/id/23038/personnels

Сутінковий кордон

Благеньке сито ледь тремтячих вій
ковтками поглинає вогник лампи
і каламутно-сяючий напій
палає у шаленім ритмі самби
у вбитій алкоголем голові.

Нізвідкіля, з самісінької стелі
злітають кажани - та все нові,
аж поки вщент не сповнюють оселі
вологим духом свіжої землі.

Між скронями пульсує паротяг...

Тунелями очей повзуть вагони...

Старезний крук руду перуку вдяг
і дзьобом в лоба лічить перегони -

аж поки не проб'є у нім діру:

і вже тоді засну. Або ...помру.