| Коли нам буде по тридцять два, І щось вже повстане з-за хмар, відображень,
 І спогади грітиме голова
 Про уявних котів і реальні дива,
 Хтось прийде в один з вечорів і скаже:
 
 «Ту саму, заховану, кидай в рюкзак
 І давайте на хвильку звідси втечемо!
 Сам місяць давав помаранчевий знак,
 Дивіться, це він знов пливе тут, відтак
 Поясним, якщо всім це здасться нечемним».
 
 Потягне нас в швидкісні поїзди,
 Що відстань будь-яку долають в годину,
 І очі зав’яже… та запах води
 І ноти пестливі її ходи,
 А ще – уповільнення часу плину…
 Ми, словом, зрадіємо в цю годину.
 
 І відкриємо ту, що дочекалась часів,
 Щоб наповнити келихи, трохи спустілі.
 І не так вже й багато я матиму слів,
 І не так вже й багато в тебе буде котів;
 Та ж душа буде в кожного.
 І майже у тому ж тілі.
 
 Голос скаже: «оце витримка -  ваш прибій!
 Зігріва теплим доторком все узбережжя!
 Зірки в небі над вами – блискучі й живі,
 І такі, що їх спробуй піди ще злови –
 Вельми рідним для них є небесне безмежжя».
 
 Кажуть, місце, де тобі добре –  то дім.
 Місце в часі, що хочеться нести з собою.
 Місце в серці, карбоване рухом твоїм.
 І неначе міняється тільки дим,
 В цих широтах, де ми складаємо зброю.
 
 Час будь-що перетворює на епізод.
 І безкраїсть величну стискає до розмірів миті.
 Але й сам він зникає від наших з тобою пригод.
 І яким би не був тридцять другий чи
 будь-який інший год…
 Я вірю - двері мої для тебе будуть відкриті,
 Двері твої для мене будуть відкриті.
 
 |