Війна - це завжди страшно. Вона вривається у мирне життя, як ураган, перевертає все догори ногами, нещадно ламає людські долі і густо смітить смертями. Вона вириває чоловіків і юнаків із звичного життя і кидає їх у мокрі окопи, дерев'яні бліндажі, зачисляє у артилерійські підрозділи, заковує у броню танків. Не всі готові до такого повороту у своєму житті, не всі можуть погодитись одразу поставити хрест на мирній професії, закинути навчання, відмовитись від ще вчора реальних мрій.
Дехто просто сідає на мотоцикл і прагне утекти від цієї жорстокої реальності, але жало війни вже контролює дороги і нещадно розправляється з утікачами.    


Утікав від війни, а вона його все ж наздогнала,
підхопила під груди, жбурнула під смерті косу.
Відібрала в весни те жадане і світле начало,
розмішала зі смутком гірку материнську сльозу.
Коли б знав, що війна вже так близько від рідної хати
може б і не тікав, а в обличчя її поглядів...
Така правда сумна. - "Ти прости за сподіяне, брате.
Залишаю на тебе і мрії, і дім, і батьків."