Прогнозую роки, потім множу на дні і години...
Прикидаю так, подумки, скільки ж у мене часу?
Чи все те, що належить зробити в житті, як людині,
Встигну виконать я, свій вантаж до кінця донесу?
Не страшні це думки, а звичайні, житейські, практичні...
Ще ж ніхто не прожив більше того, що Богом дано.
Й це нормально, що ми в певнім віці відходим у вічність,
Залишаючи хліб свій нащадкам й духмяне солодке вино...
Розумію, що в кожного вимір свій є, однозначно.
Й зазвичай і не роблять із нього в житті таїну...
А проблема лиш в тому, що в час ми живемо невдячний,
І що гуркіт гармат вже не першу лякає весну...
От сиджу і мізкую. Стікають секунди, хвилини...
Я ж — шукаю у купі іще не здійсненних ідей
Ту, найкращу з усіх, мабуть, справді, одну лиш єдину,
Що поверне нам мир і щасливу буденність людей.
Так, я знаю багато і вмію, мабуть, ще багато...
Й, сподіваюсь, що людям добра трохи ще принесу...
Тільки треба ретельно мені дні й роки рахувати,
Щоби не помилитись, бо треба чимало часу.