Милої могилу шукав –
довго в хащах марно блукав.
Й з розпачу почав гукати я:
«Де ж ти, Суліко моя?»

Здибав ружу, що в колючках
блідо і самотньо цвіла.
З щемом серця в неї запитав:
«Може Суліко тут моя?»

Згідно похилилась вона,
пелюстки струхнувши до дна.
Ніби з неї вибила прудка коса
слізоньки рясні, як роса.

Нишком соловейко притьма
в листя заховався й нема.
В нього поспитався стиха я:
«Знаєш, Суліко де моя?»

Сполохнувся й ружі бутон
дзьобиком посунув співак.
Звісно, знає, й треллю ридма підтвердив:
«Тьох, так, так! Тьох, тьох! Тьох, так, так!»

З неба мені ясна зоря
лила срібла цілі моря.
В неї попрохав благально я:
«Ти вкажи, де люба моя!»

Блимнула мені лиш в одвіт,
променем ковзнувши повз віт.
І почув я кволий шемріт вітерця,
що  торкнувся ніжно лиця.

«Ту, що ти шукаєш чимдуж
серед зорь і в тернах, між руж,
подарує сон розрадою вночі
й змусить день замовкнути плачі».

«Зрозумій, що промінь зорі
й ружі пахкіт в ніздрі твої,
і блажений в співах захват солов’я -
все то є кохана твоя!»

Марно ту могилу шукав –
серце спопелила жага.
Більше її ниньки не шукаю я.
Знаю, Суліко де моя.


Акакій Церетелі
( переклав Варел Лозовий)