На сцені життя знову страшно й самотньо буває.
У петлі горизонту тріпоче солона душа.
Я випав зі зграї, я випав із чорної зграї.
До білої зграї усі мої нерви спішать.

Алмазну пилюку наносить диявольський вітер
На воду, на очі, на хліб, на йодовану сіль.
Немає нам щастя в червоному зовнішнім світі,
В похмільнім азарті шалашних колгоспних весіль.

Нема благодаті у війнах усіх проти всього,
Безрукі, безногі, безокі мої земляки...
Туди, вертикально, лягає крізь мене дорога.
На ній тільки спокій душа може світла знайти.

Розвиднилось нині...
Попереду гостра безодня.
І п’яною бабою доля народу стоїть.
А пам’ять?
А пісня?
А віща зоря Великодня?..
А літера «ї»?

Як фізику космосу, будуть вивчати у школах
Мою біографію крізь телескоп-мікроскоп.
Сльоза на сльозину,
Як зірка на зірку...
По колах...
Душа моя прийде до Бога від азій, европ.

Звірина любов до життя і рослинна – до смерті,
Як приклад, світитимуть добрим нащадкам моїм.
Зі сцени історії добру легенду не стерти,
Яка народилась в майданні часи холуїв.

Я випав зі зграї, я випав і з білої зграї...
Мені не дивуйтесь.
Ще пес мій сьогодні не їв...

4 лют. 15.