Голка свідомості тягне за собою нитку спогадів,
Нанизує хмари сумнівів, сонячні зайчики мрій,
Формуючи разок намиста, що прикрасить душу.

Твої груди гойдають всесвіт, одягають у хвилі вечір,
Причаровують люстро повні, що словами тихенько каже,
Що немає за тебе кращих, бо у тебе любов у серці.

Я скрутився увесь. Я – вухо: перетворюю світ у звуки
І проціджую їх крізь сито, щоб почути лиш те, що хочу,
З лабіринтів усіх ефірів пити голос твоєї пісні.

Але знову на нитці вузлик припарковує біль до долі,
Знову краплі зі стріхи цілять у відкрите до неба тім’я
І, як Жан Бурідан про Жанну, я про тебе творю легенду.

10.01.15