Згортаю день, як аркуш паперовий, Не можу нині викласти думки. Є слів багато, а потрібне слово Не "в'ється" щось сьогодні з-під руки. Якісь дужки, трикутники, зигзаги Малює ручка... Але не слова. Чомусь не концентрується увага, Й, мабуть, вже не сприймає голова Думок тих шарпанину перехресних Від примітиву й дурості "мужів"... Коли їх розум в головах воскресне? Чи там ніколи в них він і не жив? Не хочуть чути, бачити, сприймати, Бо гонору у них — поверх голів. Ламати легше їм, ніж будувати. Та й будувати їх ніхто не вчив... Бо коли ріжуть щось з одного боку, То роблять так, щоб з іншого росло. Ці ж — відрізають із обидва боки, Щоб зовсім вже нічого не було. Тоді, коли стару ламають хату, Плануючи піднять нове житло, Добра збирають всякого багато, Щоб будувать нове з чого було. Вони ж все ріжуть і усе ламають, А з чого будувать і як рости?! Все, ще живе, вже скоро доконають. То є в них розум, Господе, прости? Тих, хто тримає "на плаву" країну, Притисли так, що сік уже тече. Та відпустіть же! Бо коли загинуть, Де ви знайдете ще таке "плече"? Звільнить хоч руки, ті, що роблять справу, Щоб вільний був їх розмах... І хода. Вони давно на це вже мають право! Ви ж їх — в кайдани. З дурнями — біда! І ще одне, що так мене дратує: Вони, як ті, із "папєрєдніх" літ, Ізнов у гривнях (!) розум наш рахують, Культуру, дух й... метелика політ. Думки, думки... А слів таких немає, Щоб ті, хто "зверху", їх змогли почуть. Тому і день, як аркуш, я згортаю... Але слова вже близько, бо печуть!
|