Налий ще, друже, та і підемо,
Бо, як на мене, випили багато.
По третій чарці ми уже п'ємо,
Хоч так зустрітись — то, вважай, що свято.
Часу минуло — ох, і не згадать.
Коли ж в останнє бачились з тобою?
Було тоді нам десь по тридцять п'ять.
Кипіло серце кров'ю молодою,
А скільки планів, задумів було...
Та, бачиш, розійшлись наші дороги.
Тоді нас наче вітром рознесло
Чи як рікою по життя порогах.
І так несло, що розгубили все.
Життя ж бо нас про плани не питало...
Воно і зараз так нас всіх несе,
Що й не розкажеш, як уже дістало.
Здавалось нам, ідемо до мети —
Будуєм незалежну Україну.
Добудувались, нікуди іти.
Куди не глянеш — навкруги руїни.
Хоча й не наша начебто вина,
Та серце болем, як рукою, тисне.
Ну а іще проклята ця війна...
Коли на гілці вже Х...ло повисне?
Іще по одній, друже, треба нам,
За наших хлопців і за перемогу.
Бо ми опора їм, нашим синам,
У них і в нас лише одна дорога.
Все буде добре! Думаю я так.
Адже втрачати віру нам не гоже.
Тебе зустрів, а це вже добрий знак,
Зачить здолаєм все, всіх переможем.
Тебе, скажу, нізащо б не впізнав,
А ти от, бач, пізнав мене одразу.
Когось із наших, спільних, зустрічав?
Везе тобі... Ну а от я — ні разу.
Ну, все, пішли... Ти лиш не забувай,
Ми втратили років вже й так багато...
Отож, заходь, вже більше не втрачай,
Бо кожна зустріч нині — й справді свято.