Стуляє, майже літній, вечір свої мережані повіки,
Стікають м'яко з небосхилу проміння місячного ріки.
Мої, вже загрубілі руки тримають ніжне рученятко.
За вечором стуля повіки онучка - сонячне дитятко.
Солодкий сон веде дитинку в свої, нам невідомі далі.
Веди, сон, у краї далекі без болю, розпачу, печалі,
Де сонце сходить і сідає у мирній тиші і спокої,
Де із людей ніхто не знає того, що ми звемо війною.
Туди, де в кожну пору року не гаром пахне, а квітками
Й не літаки ревуть у небі, а гул бджолиний над садками...
Спокійно спи, моя рідненька, під мого співу тихі звуки.
Тримають рученьки маленькі надійні дідусеві руки...