Дар найсвітліший – бачити незрячим.
З подільських руж возрадувався світ.
Наш рід – у лонах Божих еманацій
живе в раю, в гаях власних угідь.
Наш хліб і сіль,  ми вільні,  добрі люди,
Тут  п’ють вустами мед, що не кажи,
Наш рай – наш край, як Божа іскра,  всюди
найпочутливіший,  бо навіть мурашки
жартують з Господом, сміються, що є духу.
Земля Побужжя знає всьому глузд.
Наш  шлях життя іде по  сонце-звуку,
без страху віль правічна Божа крута
живе від часу Велеса та  Дука.
Тут барви приязні веселок березолі
в загривках хмар гойдають людські долі.
Тут позавічні коні у погоні
в жита летять і творять диво-повінь.
У золоті подільського розливу
тут Біла Лебідь удається в діву,
пірнає в чисте, Боже джерело,
здіймає біле трепетне крило.
В Славутича очей не позичати,
щоб Божу силу річки розпізнати.
Нам дихає земля у вічнім возі
і творить рай Поділля, як  і досі,
по-різному впадають в Чорне море
Славутич і Крилата Божа річка,
голублені небавом в одне небо,
щоб Україна сяяла і вічно
з подільських руж радів наш Божий світ.