Ледь білого в напівзамерзлім серці.
Та кров горобини, скинута додолу…
Роз’їдена, у мороці, трава.
А на гілках, що звилися від холоду,
чудь білого в розвихреному небі.
 
Я плекаю зими,
найшвидше завірюха-острах,  
та так, щоб не сховатися в НІДЕ.
Й не продихнути!

Щоб випалило все,
що йшлося поміж нами,
диханням завірюхи.

На зорі.

Щоб більше я не відчував,
як серце палить зрада…

Щоб птиця ця зіщулилася в горлі.  
Щоб колом в горло.

І не плекати більше!!!

…А чорним мороком в розмитому молозиві нічному,  дні щоб текли,  
рятуючи  від…

Божевілля без прожитку.