Джордж Гордон Байрон
С А Т И Р И
ПРОКЛЯТТЯ МІНЕРВИ
– “Pallas te hoc vulnere, Pallas
Immolat, et poenam scelerato ex sanguine sumit”.
Aeneid, lib. XII
“Паллас1 моєю рукою
В тіло встромляє свій меч, Паллас стягає за мене
Кров’ю із тебе платню!”
Енеїда, кн. ХІІ
Атени, монастир капуцинів, 17 березня 1811
Безсило фінішує марафонцем
За схил Мореї надвечірнє сонце.
Не по-північному засмагла та яскрава,
Безхмар’ям променить призахідна заграва;
В німу глибінь пірнає жовтий промінь,
Зелене золотить, пульсує пломінь;
За скелю Гідри, за Егіни грань
Ховає усміх бог бенкетувань;
Улюблені колись осяяні світи
Несли його престол, тоді іще святий.
Цілує змерхлий блиск, завершуючи плин,
Оцей звитяжний ріг, славетний Саламін,
І кров’яниться лазуровий згин,
Як перестиглий плід, прапам’яттю глибин.
Та гору візьме ось пастельна барва,
Що небо віддзеркалить незабарно,
Допоки все на суші й в глибині
Дельфійська5 скеля сколихне вві сні.
Такого переддня найслабший скинув промінь,
Атени мудрі, вам останній спомин
Про те, коли синів найкращих навмання
Жбурляв у вічну млу останній спалах дня!
Ба ні – іще на мить затримала гора
Невпинний часоплин – і сонце завмира;
Та світло прикре це вмираючому зору,
Й жалобні кольори оповивають гору;
І повінню пітьма затопить землю й небо,
Де квітував колись безжурний регіт Феба.
Презирливо Сократ поглянув на цикуту,
Перехилив – і дух полинув по спокуту.
Так, він зневажив страх, як засіб запобіжний.
Хто жив і хто помер – це не повторить більше.
Прислухайсь! Десь між полонин Гімету6,
Де королева-ніч розкинула намети,
Ні випар, ні вітрець, той трубадур штормів,
Її смаглявих щік торкнутися не смів;
Між вирв і сторчаків лиш місяць на поталу
Мурує їй тремкі опалові портали,
І сяйвом виграє, тріпочучи, пітьма,
І на мечеть серпа спирає крадькома.
В оливному гаю розпліскується морок,
І лагідний Цефей припливом пестить море;
І скрушний кипарис між мерехтливих перлів
Примхливо майорить, як мінарет непевний.
Скрадлива хмурна ніч завмерла, наче став,
І спогади звитяг Тезея храм приспав.
Лелітки дивні ніч наточує з-під вій,
І важко віднайти стан безтурботний свій.
З Егіни чутно: поряд гине штиль,
Зацькований ворожістю зусиль:
По ніжних барвах, стишених зефіром,
Гримлять литаври злотом і сапфіром,
І, острови жбурляючи в канкан,
Бурмоситься глузливо океан.
Палладин8 стіни храму дух несуть,
Аби збагнув красу, природи суть;
Самотньому, ці береги магічні
Мистецтво й міць мені відкрили вічні;
Знов повертає велич бань самого –
Так, до богів, та не по допомогу;
Із нинішнього проминуле кличе,
Бо славі тільки грецький клімат личить.
Так плине час. Діана в вишині,
Навкруг зірки в мішурній метушні;
І зваблює примара берегів,
В оселі зниклих безвісти богів;
Веди нас, Палланте, пильнуй Гекати10 блиск,
Перед яким здригався обеліск,
І мармур бив мороз аж до нестям,
Відлунням снів самотнім був серцям.
Я міркував над марністю скарбів.
Чи не їх надмір Грецію згубив?
Стій! Заступає стежку витвір скелі –
Паллада кличе з власної оселі!
Так, це Мінерва й є, та як же вид змарнів,
Мов руки обпалив їй попіл, пил полів!
Що сталося з тих днів, коли її велінням
Нам Фідій11 відтворив божественну й нетлінну,
Чий владний порух брів спиняв побожний подих? –
Та нині грізний грім Горгони більш не зродить –
Зір затупивсь, і меч, утративши руків’я,
Вже кари не зішле на наше безголів’я;
Зів’яла від стискань в руці оливна віть –
Хіба уламком цим когось благословить?
Хоч пломенить іще над нею жар ночей,
Затьмарена слізьми блакить її очей.
Над шоломом сова вже ледь кружляє нині,
Її скорботний скрик – на спомин господині:
“Стій, смертний! Це ганьба, Британіє, твоя –
Соромся за своє спаплюжене ім’я,
Що кликало колись, як звільнення знамення,
Та шани вже катма, найменш її – для мене:
Вождь ворогів був Паллас. Без вагань
З відразою поглянь – ось наслідки змагань!
Між вогнищ, у багні святе в зневазі скніє
Під переможний марш адептів тиранії.
Грабіжник турок, гот – означені ганьбою.
Ти, Англіє, гребеш вправніш, як ті обоє.
Дивись: і тут, і там руйнуєш дім і храм,
Реліквії чужі паплюжить власний хам.
Те прикрашав Перикл, це – твір митецьких рук,
Тут Адріан спочив, знемігши від наук.
Настільки біль провин я мушу відчувати,
Що може Аларих спокійно спочивати.
Та прийде час новий – прозріють племена,
І камінь увічнить гидливо імена:
Палладі Елджин, як і Паллас, – ворог.
Знеславлю, як того! Зітру на порох!
Дорівнюй у віках найменню гробарів –
І Піктових старшин, і Готових19 царів:
У других – збройний хист, у перших – привид прав,
Ти ж варварські здобутки підло вкрав!
Де левових зусиль недоїдки не гідні,
У мародери пруть вовк і шакал огидний, –
Пнуть шкіру, жили й кров у шлунки їх місткі,
А вже дрібніший звір хай догризе кістки.
До праведних небес волають рештки статуй:
Нас Елджин подолав, але ще більше втратив!
Під іншим хай ім’ям забруднює гробницю –
Презирством спопели, Діано блідолиця!
Відплата друга є на вимогу Паллади:
Венера – за ганьбу Мінерви гідна сплата!”
Наваживсь я, коли вона спинилась,
Перемінити гнів її на милість:
“Афіно, нашу назву кинь ганьбити!
Звитяжцем бути – справжня справа бритта.
Ні, Англію не гань! Там кожен – агнець;
Грабіжник, плюндрувальник твій – шотландець!
Відмінність в чім? Юпітерова доню,
Поглянь, Беотія – та сама Каледонія21.
Наскільки знаю землю цю байстрючу,
Ні в чому розум не бере там участь;
Там пустирища, покидьки природи,
Безплідний ґрунт і люди – дурні зроду;
Чортополох, що зраджує стократно,
Ото і все, на що земля та здатна.
Там дивом виживає добрий плід –
Це край підлот, зневіри і боліт.
Туман бруднить їм пагорби і багна,
Тому їх мозок нісенітниць прагне,
Розпливчастості марень навісних.
Огидні злидні і фригідний сніг.
Сто тисяч приводів дражливості й пихи
Розносять по світах примхливі дітлахи
Зі сходу, заходу, ба з півночі – найбільш.
На беззаконний зиск – і право – не рубіж.
Та нині – хай би клятий день закляк! –
Вдає злочинця майже мій земляк!
Чи Каледонія не має зовсім дару?
Сягла ж Беотія зродити нам Піндара!
Змаліла геть у слові й ратній грі –
Зганьбили край герої-гробарі.
Стрясає землю порохом інтриг,
І наслідки горять на дітях їх.
Отож і ти серед бридких наймень
З десяток (відшукай!) нещасніших племен!”
“Замовкни, смертний! – погляд запаливсь, –
Знов опаную берег твій колись;
Впаде – ти чуєш! – помста ще моя
На землі, де принижувана я!
Палладин мовчки вислухай наказ,
Вслухайся й знай, що нас розсудить час!”
“Найперш – на голову твою мій гнів,
Аби і ти, і весь твій рід зогнив,
Ні іскри здібностей з моїх багать,
Щоб батько зміг нащадкам передать:
Якщо хоч хтось із пращурів зганьбивсь,
Стократно гріх у правнуках відбивсь;
Хвали нездар корислива бридня –
Глузлива від Премудрої платня.
Ти на догоду хазяям своїм
Продав свої смаки й сумління – їм;
Продатись! У ганьбі – не в вигнанні.
Грабунки жертв – діяння видатні!
Твій Захід-маразматик, чий правець –
Мазій – в Європі, в Англії – творець, –
Натурниці тремтливо пестить зад,
Хоча самому – за вісімдесят.
Хай би атлетів добирав Сен-Жіль,
Натуру зрадить, натурально, стиль;
Звірячий погляд мускулястих дурнів
І “сад каміння” владарів культурних;
Повз ґрати – юрби злиднів і роззяв,
Той бовкне зайве, інший – рот роззяв.
Дівочі очі, стомлені від книг,
До велетів прикуті кам’яних;
І зали сповнює непевний блиск
Могутності, славетної колись.
Різницю зваж тоді й тепер, скажи:
“Властиво, греки – то були мужі!”
Не знехтуєш красою – та чи ця?
Так заздри ж генію античного митця!
Сучасній панночці бридкий селянський бевзь.
Овва! Сер Гаррі – недо-Геркулес!
Насамкінець, між марноти ознак –
Неординарний тихий одинак,
У погляді – захоплення і гнів,
Бо той – злочинець, хто це захопив!
О, плин життя у пил несамохіть!
Прокляття на блюзнірську хижу хіть!
Чудовиська, що храми підпалило,
Від помсти не врятує і могила.
Всіх Геростратів мусить позначать
Тавром вогненним гемонська печать!
Тих, хто, як Елджин, скоїв цю наругу,
Чорніш, ніж вперше, проклинаю вдруге!”
“Живцем нехай закам’яніє він
На п’єдесталі зрадницьких провин;
Ще помста вдовольниться днями тими,
Як Альбіон повз нього в пекло йтиме:
Навчив бо острів беззаконно сина
Хазяйнувати скрізь за правом сили.
Поглянь на Балтику – союзницький анклав
Уже від війн загарбницьких охляв.
Палладі поміч не така потрібна,
Що власні брили на друзки подрібнює;
Таких порад, таких парадів – стид,
І втечу щит Горгони прихистить.
Фатальний дар – творити з друзів камінь,
Та Англію я б власними руками...”
“Поглянь на Схід – там Гангу син смаглявий
Стрясає трон тиранської держави;
Не землетрус – в імперських мізках струс,
І кличе Немезида смерть-сестру;
Та повнить Індом пурпурову повідь,
І сплата боргу Північ геть знекровить.
Паллада мститься – завойовник гине.
Ні, вільної не скорите в рабиню!”
“Завваж – Іспанія в обіймах злих стискає,
За обрій ненависних витискає.
Бароза свідчить – у її заграві
Сини звитяжні полягли у славі.
Та дружні лузитанці27 надолужать,
Не кількість бо окрилює, а мужність.
О поле горде! Голодом нависне,
Довершить галлів хаотичний відступ!
О, чом не дослухались до порад:
Потроїть втеча час відтворень втрат!”
“На власний дім не хочеш, а дивись.
Нещадний сміх – хоч з розпачу вдавись.
О прикре місто – ревище гульвіс,
Голодної голоти горлоріз.
Хто втратив менш, хто все добро своє;
Та більшості життя вже не стає.
Хто оспівав “наш рятівний кредит”?
Не втомиться корупції політ!
Чи не Паллант прем’єрам плів: не треба
До люду прислухатись і до неба?
Один банкрут розкаявсь аж до сліз,
Молив Палладу – надто запізнивсь:
Бо марилось, що... в Ментора на службі.
В Паллади не було з такими дружби.
Парламенту не сором у столиці
Зарозумілі слухати дурниці?
Завжди і кожна жаба на грузькому
На вірність присягне вужу вузькому.
Керманичі із брил! – беріть за приклад
Єгипет, що з богів ліпив макітри”.
“Рушаймо далі! Як не порадіти,
Як на слизьке затягнуть троглодити!
Примарний блиск, удачу запопавши,
Зміцнить ім’я, здоровий глузд приспавши.
Скарби скороминущі, – смертний, зваж –
Ковтає все піратський абордаж.
Ні тут, ні там не квапляться сини
У найманці майбутньої війни.
Купцю на купі мотлоху здаля
Не з’явить море ані корабля;
Вертається, і крам кляне пропащий,
Що марно власний берег захаращує:
Знарядь іржавих безлад і гниття –
Людині знак і вирок небуття.
Якщо в парламентські пірнемо справи,
Чи справді правлять бал талант і право?
Тут голос проти – недоречний надмір.
(На чвари хворі й землі більш принадні).
Розшарпав розбрат і сестринський острів29 –
До рукопашних у питаннях гострих”.
“Збулось: попереджала вас Паллада,
Що змусять фурії30 зректися влади;
Замають смолоскипи замашні –
І королівства скорчить у вогні,
Бо вірні війни власним забобонам –
Заплаче галл, що скутий з Альбіоном.
Під прапори шикуються колони,
І стяги вторять усмішці Беллони31.
І мідь сурмить, і гупа тулумбас,
Гук ворогів – і відсіч миттю в нас.
І рідний край веде героям лік.
В бою поліг – уславишся навік.
Відвагою горять серця героїв,
По-лицарськи долоні гріє зброя.
Засвойте врешті, недоучки вперті,
Що лаври здобувають тільки смертю:
Метою не спустошення роби,
А захват від самої боротьби.
Земля, просякла кров’ю, стогне стиха,
Чигає вже й на переможця лихо:
Чому він зобов’язаний ім’ям? –
Смертям селян і зґвалтуванню дам,
Руйнації чужого; та зважай,
Забув, як вдома зберегти врожай.
Скажи, чи відгук битви в серці вщух,
Чи не мішенню рідний здавсь міщух?
Чи не стовпом вогню із тих видінь
Стрясала Темзу червоняста тінь?
Ні, годі, Альбіоне, мудрувать!
До Рейну – поховальний чад багать.
І вибухає, і триває дзвін.
Питаєш, хто гідніший пекла – ти чи він?
Закон єдиний: за життя – життя.
По різанині – марне каяття”.
ПРИМІТКИ:
1. – Паллас (Паллант) – а) син титана Крія та Еврі-бії, брат Астрея і Перса. Від його шлюбу з океа-нідою Стикс народилися Ніке (“Перемога”), Си-ла, Могуть і Заздрість; б) велет, убитий Афіною в гігантомахії, з якого вона здерла шкіру та при-кривалася нею, як щитом; в) молодший син афінського царя Пандіона, брат Егея й дядько Те-зея, вбитий ним;
2. – Морея – історично – південний край Балкан-ського п-о-ва;
3. – Егіна – півострів у затоці Саронікос Егейсько-го моря;
4. – Саламін – острів у затоці Саронікос Егейсько-го моря. Під час греко-перс. війни бл. 27 (28).09. 480 р. до н.е. грецький флот розбив тут флот персів;
5. – Дельфійська скеля, Дельфи, релігійний центр із храмом та оракулом Аполлона (піфією);
6. – Гімет – гірський масив на півд. сході Середн. Греції;
7. – Цефей, приполярне сузір’я Північної півкулі, частково розташоване у Чумацькому Шляху;
8. – Паллада, або Афіна-Паллада, богиня мудрості, війни і перемоги у др. греків (у римлян – Мінер-ва); дочка Зевса (Юпітера – рим.), що народилась у повному військовому обладунку (шоломі й пан-цирі) з голови батька;
9. – Діана, у римській міфології богиня Місяця, по-кровителька породіль. Із 5ст. до н.е. ототожнюва-лася з грецьк. Артемідою;
10. – Геката, у гр. міфології покровителька нічної нечисті, ворожбитства. Ототожнювалася з боги-нею Місяця Селеною, підземного царства Пер-сефоною, Артемідою. Зображувалася зі смоло-скипом у руках, часто зі зміями у волоссі, інколи триликою;
11. – Фідій – видатний давньогрецький скульптор; найбільш уславили його велетенські статуї “Афі-на Промахос” та “Афіна Парфенос” на Афінсько-му Акрополі (5 ст. до н.е.), що не збереглися ;
12. – Горгона, у гр. міфології крилата жінка-чудо-висько зі зміями замість волосся; погляд її обер-тав усе живе на каміння;
13. – сова – птах богині мудрості Афіни-Паллади (гр.), Мінерви (рим.);
14. – Перикл, (бл. 490 – 429 до н.е.), афінський стра-тег (головнокомандувач), вождь демокр. угруп. Уособл. розквіт гр. рабовласн. демокр. Ініціатор будівництва Парфенону, Пропілеїв, Одеону. Ке-рівник низки військ. кампаній під час Пелопон-неської війни. Помер від чуми;
15. – Адріан, (76 – 138), римський імператор із ди-настії Антонінів. На кордонах імперії збудував могутні укріплення й вали;
16. – Аларих, (бл. 370 – 410), король вестготів. У 410 р. захопив і розграбував Рим;
17. – Елджин, лорд (1766 – 1842), шотландськ. пер, археолог-аматор. Перебуваючи в Афінах (Греція) в якості дипломата, домігся дозволу “вивезти з Афін кілька шматків мармуру” і майже спусто-шив Афінський Парфенон;
18. – пікти, група племен, що складали давнє насе-лення Шотландії. У 9 ст. завойовані скоттами й змішалися з ними; згадка про піктів є натяком на шотландське походження Елджина;
19. – готи – давньогерманське плем’я, відзначалося войовничістю (варвари);
20. – Беотія, область у Середній Греції;
21. – Каледонія – старовинна назва Шотландії;
22. – чортополох – символ (герб) Шотландії;
23. – Піндар (бл. 580 – 442 /438/ р. до н.е.), давньо-грецьк. поет-лірик. Відзначався урочистою під-несеністю поетичної мови;
24. – Сен-Жіль – посередній скульптор, відзначався пристрастю до гігантоманії;
25. – Немезида – антична богиня помсти;
26. – Бароза (Баросса) – у битвах біля Барози та Альбуери (травень 1811р.) обидві сторони (ісп. нар.-визв. рух та війська Наполеона) зазнали ве-личезних втрат;
27. – лузитанці – мешканці сусідньої з Іспанією Португалії;
28. – Ментор, персонаж “Одіссеї” Гомера, вихова-тель Телемаха, сина Одіссея;
29. – сестринський острів – Ірландія;
30. – фурії, в римській міфології богині помсти, що мешкали в підземному царстві. Тотожні грець-ким ерінніям;
31. – Беллона – богиня війни у римській міфології, поряд із Аресом (Марсом).
|
