Може, маленький геній
з прокуреними зубами,
може, велика лярва,
що ділить світ на світи,
витягнуть з тебе слово
тонкими – в промінь – губами,
та ти навчишся у Неба
не падати з висоти.

Стане тобі без слова
вдвічі-утричі легше.
Сонце вийде з-за гетто
на витоптаний спориш.
Нащо земним ліпити
святість із словозвершень,
нащо повчати інших,
коли   без пекла  гориш?

Твій філософський камінь
впізнають по барвах ночі,
по римах, які в заначках
і по шибках нарозхрист,
по голій долівці й глині…
Січень розплющив очі,
слово – за сволоком неба,
та не завершено піст…