Коли стоїш перед відчиненими дверима темряви і попереду (та й позаду) тебе не видно нічого, окрім вогника твоєї сигарети, ти думаєш, що не бачиш нічого. Насправді, саме тоді ти МОЖЕШ побачити найбільше. Але насамперед варто загасити спалахи своєї кволої пам’яті, зупинити внутрішній діалог (монолог?) і — ти можеш зупинити світ і відчути його таким, яким він є насправді. Я бачу тебе: ти ховаєш своє обличчя ти фотокарткою поглядом маревом повіками віями нанизуєш бісер сліз на золотаву жилку зашитих власною рукою вуст. Я бачу тебе: в посмішці губи розтягнуті Ісус Христос посміхається твій вигляд випромінює оптимізм радісну щирість сповненого по вінця життя та десь там на дні в глибині куди крапля солона летить півтораста століть сум тихенько ховається у завитках твого волосся. Я бачу тебе: ти так (за)багато знаєш про (наше) життя (про власну смерть?) та все одно навряд чи комусь це розкажеш хіба що нотатнику — збірці пожовклих днів і вкраплених спалахів пам’яті. Але коли ти знаєш, що світ навколо ти створюєш собі сам, що те, що тебе оточує є лише фантазми твоєї уяви, а також наслідок усвідомлення стереотипів, які тобі вбили у голову, у мізки в дитинстві, то ти мусиш знати, що десь — по закутках (хованках) псевдореальності має ховатися справжня реальність. І тоді, коли світ навколо тебе починає руйнуватися, оголюючи тендітну арматуру, каркас, на якому трималися ці декорації, коли ідеали, які ти вигадав (або тобі вигадали), яких ти прагнув усе життя, вивертаються і десь зникають, мов на картинах Далі, то це свідчить про одне: позитивні зміни почалися. |