***
Зачепив і відкинув од себе
аж до самого сьомого неба.
Аж до мрії, до віщого сну.
Як ножем по життю полоснув.
Та вже годі. Тих ран не злічить
На жіночому тлі лихоліть.
Чом же серце ніяк не засне
і донині  карає мене?
За які мої смертні гріхи
Не відверне від мрійливіх хиб?
Що за радість – без продиху щем,
Щоб хотіти його ще і ще,
Щоб без меж, без образ,без надій
Щиро вірить у той суховій!
До якого лише доторкнись –
Ніби вибухом зірвешся ввись!
І не знати, хто вистрелить в літ,
Справжній хто, чи фантазії плід…