| В салатному – хлопчик, з-під шапочки – вухо.
 Спинився автобус… Кондуктор утік.
 Дитя світляне так пасує до кухні…
 Хворію ремонтом і слухаю «ТІК».
 
 Дощі остобридли… З грибочками бабці
 Обсіли узбіччя… Пасую: там – яд…
 Утомна, тягуча, злютована праця.
 І хочеться в літо, а в лютий – навряд.
 
 Немов на роботу, ходжу в магазини.
 Церата і сито – під колір шпалер.
 Десь тлумиться віршів ревуча лавина.
 Пишу залицяльникам:«Ні, не тепер…».
 
 Люблю і любила красиві статури.
 Є, кажуть, незрима душевна краса.
 Жебрак превеселий жує хачапурі…
 А я – у мінорі: спрозорів ботсад…
 
 Купюри летіли… Купляла незайве.
 Рецептів не треба, бо вмію усе.
 В Криму конфітюри варила із айвів,
 А тут… гарбузи мій синочок несе…
 
 У місті вільготно, в оселі – затісно.
 Та ще не зустріла такого села,
 Де край макотерті бабусина пісня,
 А мамі сонети плюскоче Сула…
 
 Кондуктор вернувся. Не вернеться батько.
 І плащ не злиняє, і чуб не зросте.
 Піп каже: «У пеклі», я ж знаю – безхатько.
 Не вийшла у жовтень… Жаліти пусте.
 
 Стояв на зупинці. А я відвернулась.
 Образа у горлі застрягла грибом…
 Він борсався, плив – між горілки і мулу…
 Заплив у петлю, бо зневірився, бо…
 
 Тепер ми – ровесники, батьку Іване!
 Підважую вперто масні лемеші…
 А ти у краю, де не крутяться «мані»…
 На храм Лемешівка гуде, ми – чужі.
 
 Якби ж то я вийшла… Якби ж був хорошим!
 Не знаю адреси… Тужу – між химер…
 І ходять повз аркуш нові листоноші,
 А біль прастарий і сліпий, мов Гомер…
 
 
 
 |