Відправляють Шуру К. в «бабдом».
Нікому жаліти. Сивий Ваня
Соловіє нишком за вікном –
Виліз після «ралі» з калабані.

На портфель схиляється сусід,
Ложкою длубає цвях іржавий.
Шура долизала сіль і лід,
Шура проспівала слізно: «Аве…».

Недалечко. Тепло. Не сама!
– Похоронять звідти… – син белькоче. --
Я без тебе обійдуся, ма…
Шура у "бабдом" сільський не хоче!

Оглядає дворище пісне,
Зазира ціпком у дві каструлі.
Ну, навіщо я пишу сумне?
В неї ж все було! Співала «люлі…»,
Споряджала мужа на комбайн,
Виплітала з віниччя порання.
Ваня шепче матері: «Гуд бай…»;
Заночує в погребі чи ванній.

Недоріка-сонях на межі
Вкрив пергою цямриння із цинку.
Сховані тарелі та ножі.
Десять зим тому тримали свинку.

Розчахнувся «ой, тримай!» сарай,
Набік завалився бак безребрий,
Шура Кабанчиха їде в рай.
Там – і пончики, і поні, й зебри…

Споришами
                  котиться
                                сльоза.
Із комори зникли давні мірки…
Я – за щастя материнське. За!
Я – за ласку-строгість, за говірку.

Не німуйте, нені, край столів,
Одбирайте в сина й доні пляшку!
Шурин шлях
                   сотається в імлі.
Ваня смажить в балії комашку…