ЛЮДМИЛА

Людям мила була, чи й змогла, чи й жила, існувала,
Чи снувала під сонцем, заснула —
аж раптом за вікнами ніч.

І стоїть, наче пусткою кинута хата,
на її білих стінах
кучерявий хлопчисько-вандал,
купідончик, Ісусик чи, може, маленький Володя Ульянов –
хто роздивиться в присмерку? —
написав, що вона, Людка, дура,
а тоді в синіх вікнах
вибив каменем чорні провалля зіниць.

Людям мила була, чи й змогла, чи й жила, існувала,
Чи снувала під сонцем, заснула —
аж раптом за вікнами ніч.

І лежить, як повалене дерево впоперек річки,
І її перелазять сонмища сірих гадюк.
Ах, Офеліє, це над тобою
сріблясто дрижать бабки, мигтять роєм мушки,
пливуть у густому диму павутинки,
а верба чи то горе твоє оплакує,
чи зловтішно плює тобі просто в порепане і посіріле лице.

Людям мила була, чи й змогла, чи й жила, існувала,
Чи снувала під сонцем, заснула —
аж раптом за вікнами ніч.

От і висить, неначе забута на призьбі ганчірка,
А довкола строкато
сторінками гламурних видань
і обгортками від шоколадок
шарудить вже принижений, скинутий, вітром віднесений,
був колись вищий світ та вже надто купався у золоті,
аплодують оголеним і тонкостанним
золоті розчепірені пальчики,
і багряні у прожилках п’ятірні,
і брунатні маленькі долоньки:
ми зіпрієм, вони переждуть і розквітнуть,
тільки ти, о, ганчірко, — нейлонова.

Людям мила була, чи й змогла, чи й жила, існувала,
Чи снувала під сонцем, заснула —
аж раптом за вікнами ніч.

Жовте тіло пухнасте її серіального мачо Хуана
раптом накрила орлина тінь дона Хуана, і знову
ти стоїш, біла хато,
лежиш, сіре дерево,
висиш, пошмуляна чорна ганчірко,
лиш безстидно стирчать босі ступні – незграбно обтесаний Cином грааль,
у якому принишкла душа,
а знадвору шкребеться
гострим кігтиком Бог.

… Безіменна рабо, на безлюдді й немила,
Чи змогла чи зуміла, жила-існувала?
Чи снувала під сонцем, заснула —
Прокинься! За вікнами ніч...