ІІ. АМГАД

Мати була у церкві, тобі байдуже,
як байдуже до пригорілого м’яса на обід, знову приходили родичі,
останні новини одні й ті ж самі, твої брати мають дружинами власних кузин,
у їхніх очах жарке полуденне сонце, пальми ліниво ворушать широким листям,
обтрушуючи пісок, десь була, певно, й кузина для тебе, та
ти вже не годишся для тих, що ходять на двох ногах,
твоя доля має луску і крила,
гортає Фуко, стрекоче пташиною мовою, твоїх доль так багато,
у них білий папір замість шкіри, і ти читаєш тексти і дискурси,
що просвічують під сподом,
і водиш пальцем по витончених лініях стертих рядків.
вони оселяються на день у твоїй клітці, перелітні птахи, в’юнкі світлоокі риби,
солоний  вітер жене їх далі і перегортає сторінки Фуко,
і ти дивишся услід, мати поправляє ковдру,
без жалю, ти просто любиш, коли крила здіймають вітер.
дикі гуси, крізь пруття місячні промені,
знову проходив панотець, ти зглянувся на безпритульну нечисть,
що ховається по закутках кімнати,
не пустив освятити,
Фуко здвигає плечима, пальми ліниво ворушать широким листям,
проціджують сутінки, якби ж то втратити луску і крила
хоча б на мить, пройтися вулицею, руки в кишенях,
сам один, один із них, незграбні суходільні краби
влазять на клавіші,
очі, дві блискучі рибини, пірнають у безбережний текст,
сонячні промені не встигнуть позолотити білу чайку,
що, наче безпритульний дух, танцює над опівнічним океаном,
і коли, повертаючись вранці у тіло,
твоя душа втомлено тягне за собою білі з чорною облямівкою крила,
вони залишають на подушці
глибокі колії, залиті солоною водою.