Придворний художник Архип Абрикос
Малює величчя, розваги і лоск,
Обслугу, палаци, коханок екстаз…
На шиї – шикарний рудий самов`яз.
Він має клас учнів, натурниць – гарем.
І бал, і Балі набазграє – під рев…
Він жвавий-моторний: в плеяду зірок
Зробив молодечо-окрилений крок.
Та сниться у маї художнику ліс.
Зітхає дріада:«Позує знов міс?».
Із малева юності плине ундина:
«У мене звабливіші перса і спина…».

Архип не малює життя простолюду!
Йому лиш професор лікує застуду...
Його дітлашня ще не бачила жита.
Дружина печальна – Карафка Надбита…

Узимку Архип хихотів із екрана:
«Полотна мої – це багатству осанна!
За «зелень» малюю безколірні лики,
Вершки з орденами, бенкети індиків…
Салон килимастий малюю… з годину.
Але ж… набридають дріада, ундина…».

Це – абракадабра чи віт шарудіння?
Вело в бік оман Абрикоса коріння.
Я крейдою риску отут підведу:
Не знаю – раює Архип чи в аду?