Шпилі твого міста,
Розгойдані вежі й таверни.
Всі грають в однакові ігри
Порожніми рамами.
Ти можеш читати молитви і,
Може, Усесвіт поверне
Тобі твою душу
В роках перетриманим гримом.
Ти мариш життям, а воно,
Відповідно, – тобою.
Розгойдує віхолу в грудні
З колючих імен.
Напрочуд незвично:
Я дихаю кольором бою
І плачу сльозами,
Які роз’їдають цемент.
Ти можеш не вірити,
Тільки хрестити подвір’я
Собою, таким, який був
На підпірках буття.
Старечість моя залишає сліди
У міжгір’ях,
Сліди чистоти до моменту появи Взуття.