Загорний загойдак,
             ізпопід зимних шатів шани,
             лем-чує черемшану -
то підрубає грубцями човнячі,
                ой, зойче,
                     шкірячи, штани:
ген, люльчить ласий посвітайночок
      потічками злиганої здійняви,
з тим, врешта, трішечки;
         бо льодий злам,
         ледьсерця – буйче на розтрав,
                                          насправу:
          не зважиш часочку –
вже весновиннячко бруняве,
                             скарбує,
                             згаряча,
                             травняві власом,
до невстижених злюбнечок,
                        незчуяні,
як невчаровий біль,
    невтамуваний в пасок,
на зіллячко приречені серпанцем,
                                схудча, березові,
                 найнедоквітчані
                 листи ячні…
Лем, менше зли!
Ще колія сама стає до кола –
     завдень не вмає жоден
                              згідної колись…
Вісь навми стронулась…
Щобільшого нам є,
                 ніж та вирчана вісь?..


.