Недавно ему предложили три визы –
                              В Америку, в рай и в Союз Писателей,
                              Но выбрать нужно только одну.

                                                                В. Ковальчук

Ти моя перша справжня мрія...
Вивчала мову, хай їй грець!
А повелася, як повія
Моя любов. Все нанівець.

Америка... Шановна пані...
Я не соромлюсь визнавати,
Що почуття, як джинси рвані,
Повільно можуть набридати.
Це зручно. Але це потерто.
Втомив хіп-хоп і секс з екрану.
Якщо вже говорить відверто –
Слабеньку маєш ти нірвану.

Квиток в огонь. І к бісу візу.
Не пекло ти, але й не рай.
Де мій квиток до парадізу?
Де теплий той адамів край?

Тут скоса дивляться на мене:
Хто роздавав місця поетам?
Самі гріхи. Створіння скверне.
Ганьба і строфам, і куплетам!
Що ж... небеса – святі та чисті.
Щоб не здіймати в небі ґвалту,
Бо почуваюсь не на місці,
Збрешу на краще, що по блату.

Квиток в огонь. І Богу візу.
З небес униз. Вперед! Мерщій!
І для морального стриптизу
Знімаю одяг із душі.

Відкрито все: і серце, й розум.
Думки розбіглись по паперу...
Але редактор став у позу –
Не ту обрала я манеру.
Не ті думки, не так розкриті,
Глумливий стиль, плигає розмір...
Чи варто плавати в кориті,
Коли поки що кличе простір?

Квиток в огонь. Кому ж цю візу?
Запропонують же сміття!
Повільні кроки до карнизу...
Кому потрібне це життя?

Колись в якомусь Сан-Франциско
В моїх рядках побачить рідне
Якийся емігрант-хлопчисько –
І я відчую, що потрібна.