Поети – діти. Їх жаліти треба.
А хто й коли поетів пожалів?!
Живуть собі, чекають манни з неба
І роблять те, що сам Господь звелів.

Жорстоких не засвоївши уроків,
На барикади йдуть, на ешафот...
І лиш посмертно мучнів і пророків,
Прозрівши, пошановує народ.

А владоможці руки потирають
(Ні каяття, ні відчуття вини):
Мовляв, самі поети вибирають
Красиву смерть – такі ж бо є вони.

Війони гинуть. Помирають Стуси.
А час уже народжує нових
Пророків, що палають від спокуси
Вмирати, заступившись за живих...