І знову день бджолиного крила…
Чужі омасти… Пір`я гав – на плечі…
І хай друг каже:«Майє, ти – мала!» --
Та я… застрягла. Зависокий глечик.

І так мені отут не комільфо…
Бракує вітру, пелюсток і сяйва!
Пергою припадає мікрофон…
А я дзижчу…
І спіють вірші-айви…

Не зазирайте. Не рахуйте міт.
Цей глек хиткий, під ним – масна серветка…
Кругами ходить пишновусий кіт,
Забувши про торішню галаретку.
Летять сердиті ельфи…
Вуаля!
Мені – не з ними. Я – бджола тутешня.
І хто лишень моє жало не кляв,
Випльовуючи кісточки черешні…

Дивочний світ – без пахілля і хмар.
Куди мені спішити? Вулик далі…
Крізь глечик бачу, як новий Ікар
Злякавшись моря, тисне на педалі…

Дзижчу і мовкну…
Соняхи… Юга…
А я ж ходила плесом – невеличка.
Котисько чорний путь перебігав…
Татусь давав п`ятірку на халвичку…

Були всі душі сяйні та живі.
Літали в парку чудернацькі риби…
Тепер застрягла в глеку – між «мівін»…
І вітамінів, що… несуть погибель.

Росла собі…
Звільнити не прошу.
У серці жінка вже зійшла – на плаху.

Під анемічне споришів «шу… шу…»
Проклюнеться-злетить багряна птаха.