Дульсинея

Я от водки не опьянею:
Все никак не могу напиться.
Здравствуй, девочка, Дульсинея,
Я – твой верный отважный рыцарь.

Я похерил режим постельный.
Пусть живу на земле лет двести,
Абстрагироваться от мельниц
Не умел и не мог, хоть тресни.

Тяжелели мои доспехи.
Знаешь, сколько загнал коней я?
Как устал от обид и смеха?
Здравствуй, девочка, Дульсинея.

Ты приходишь в халате белом.
Лучик солнца в шприце теплится.
Боль. Полет. И обмякло тело,
Растворились в тумане лица.

Как писал ваш поэт известный,
Мой сосед по палате острой,
Я – чужой здесь. Мне с вами тесно.
Отвезите меня на остров!


Дульсінея

Я змочив у горілці губи.
Не п'янію... Мені не спиться.
Дульсінеє, дитинко, люба,
Я - твій геній, одважний лицар.

Не хворію, забувши постіль.
Проживум на землі літ двісті!
Я, змагань і боїв апостол,
Шаленію од вітра свисту.

Обладунки мої залізні.
Я любив заганяти коней,
Дратувати титанів грізних.
Стільки милих дурниць накоїв!

Ти приходиш, легка і біла,
Промінь сонця у голці грає.
Біль. Політ. І марніє тіло.
І в тумані лице зникає.

Як писав ваш поет відомий,
Мій сусід, чиє слово - гостре,
Я вже мрію втекти додому,
На свій рідний, далекий острів.