Не вірив зроду я у міражі, В прийдешній рай не склавши чемодана, – Учителів пожерло море лжі – І виплюнуло біля Магадана. Поглянеш на невігласа й зітхнеш, Від нього відрізнявсь я дуже мало, І не залишив скалки Будапешт, А Прага серця все ж не розірвала. А ми в житті шуміли, як на сцені, Ми плутаники, ще ж бо хлопчаки, – Та швидко нас помітять, бо шаленні... Ей! Проти хто? Намнем йому боки! Ми відчували завжди небезпеку Задовго до початку холодів, Була, мов курва, ясність недалеко – І душу відкривать ніхто не смів. І хоч нас хижо кулі не косили, Ми часто не підводили очей, – Ми – діти тих страшенних літ Росії, Глухі часи споїли нас, ачей. <1979 чи 1980> *** Я никогда не верил в миражи, В грядущий рай не ладил чемодана, – Учителей сожрало море лжи – И выплюнуло возле Магадана. И я не отличался от невежд, А если отличался – очень мало, Занозы не оставил Будапешт, А Прага серце мне не разорвала. А мы шумели в жизни и на сцене: Мы плутаники, мальчики пока, – Но скоро нас заметят и оценят. Эй! Против кто? Намнем ему бока! Но мы умели чувствовать опасность Зажолго до начала холодов, С бесстыдством шлюхи приходила ясность – И души запирала на засов. И нас хотя расстрелы не косили, Но жили мы, поднять не смея глаз, – Мы тоже дети страшных лет России, Безвременье вливало водку в нас. <1979 чи 1980>
|