7
Мені без тебе тоскно, як тоді,
коли зусилля мерли поіменно.
Ті почуття, як кола по воді,
егоцентрично сходяться до мене.

Я в епіцентрі вражень і речей,
з яких лишилась рівно половина.
І це знання ще трішечки пече,
хоч я тобі ні літери не винен.

Усі листи написані. Тепер
лишається чекати і просити,
щоб вірші, що розгадують тебе  
благий Господь просіяв через сито.

Їх стане рівно стільки, щоб затим
на самоті прийняти Богом дане.
Повз мене йде важкий осінній дим
і просто неба тане, тане, тане.


8
У синім небі біла бахрома
щодня висить якраз над небокраєм.
Не в тім печаль, що збудеться зима,
а в тім, що осінь довго помирає.

А ще у тім, що космосу тягар
щоночі тисне – нікуди тікати,
що замість серця стукає дзиґар,
а всі довкола жертви часу-ката.

Тому мені достатньо рим і слів,
які лишились спільними відтоді,
коли я жив вигнанцем край землі,
один за трьох – поет-художник-злодій.  

І ще достатньо вірити у те,
що почуття  всесильні, наче повінь.
Що все на світі блякле і пусте,
окрім надії, віри і любові.