Чому зірки живуть мільярди літ
і мирно в однім просторі яріють,
а ми, земляни, поділили світ,
як і життя, на чорне і на біле,
щораз стежки міняємо невміло,
лиш при порі складати заповіт
то згадуєм, картаєм бідне тіло
і проклинаємо і цвіт, і гніт?
А хіба знаю? Сам тим задаюсь.
Великі майя, мудрий Златоуст,
і наш Тарас, нехай із різних келій,
чимало поливали ті пустелі,
оті піски нещасних людських душ,
аби там проросла любов до краю,
не користацька - дай, бо помираю,
а справжня - помираю, бо люблю!
І неважливо де ти здаш той звіт,
і обереш шматок Землі для раю,
два записи по собі залишаєм -
як народивсь й коли залишив світ.
Це твоє сальдо, твій земний диптих,
ще згадка в панахиді за померлих,
а все життя (для тебе - як Говерла!)
в однім тире поміститься між них.
Оце і все? Для цього ми живем?
Та ні, вправніші досягають слави -
їх імена в літописах держави,
у назвах вулиць, зір і теорем.
А пересічним - тільки дати дві
на час, поки стоїть могильний камінь,
лише любов буде блукать думками
по твоїх генах у душі новій.
Тож за життя люби весь світ нараз,
люби усе, що лиш любити варто,
аби горіла в юних душах ватра,
мільярди літ, як зорі понад нас!