Не знаю я чому мій край віками чужинці поучали канчуками і роздирали, як сукна сувій. Неначе краєм бродить рабовій, якого вже не відмолити в храмах. Чи може ми вродились не такі - боязкі, полохливі, заслабкі, і не судилось мати нам держави? Але ж були у нас сторінки слави і світ нас мав за вправних вояків. Чи надто мирні і не любим війн, чи забагато їх вже пережили, чи хлібосіїв кров тече по жилах, яка кипить як лиш нещастя дзвін? -------- Так, предки - скотарі і сіячі ще із часів доби енеоліту до цих земель тулилися, як діти, робили рала скорше як мечі. Напевне дух прадавньої Аратти нас кличе землю щедру обробляти, хліби ростити, а не воювать. І хто у край наш не забрів би згодом - на клич землі разом з її народом ішов до плуга перше, чим на рать. Тут були яси, скіфи і сармати приходилось не раз їм воювати із готами і гунами, та анти усіх навчили землю шанувать. ------ Із них і ми, нащадки мужніх воїв, та завойовництвом ніколи не жили, лиш боронили край, коли війною погрожували люті вороги. Так би і було, може, дотепер, коли б не ті густі князівські чвари, що послужили роздрібом держави, а в душах оселився люципер. Бо, коли роздріб - здобич неважка ні для орди, ні всяким довгоруким, і рідну землю віддали на муки, бо не знайшлося князя-ватажка. Коли мужі воюють за корону, то де для краю взяти охорону? -------------- Була козацька ще у нас держава, і знов земля в надії ожила, але гетьмани, позмагавшись в славі, себе спалили і її дотла. Ще скільки раз відважні відчайдухи кидались в битву із темниць задухи, але та кров у жилах хлібосіїв нам не давала взяти в руки меч. Невже й тепер відстоять не зумієм і похороним заповітну мрію своїй і Божій волі всупереч?! Чи рішимось, з"єднаємося з духом славетних предків і тоту розруху зупинимо, як смертовісний смерч!
|