Поховалися  зорі,  мовчазно  принишкли  у  плавнях,
небокрай,  ніби  ватра,  тремтить  в  багряниці  вогнів
знахабніле  Учора  стоптало,  спотворило  Давнє
і  на  вранішнє  Завтра  по-хижому  зирка  з-під  брів.

Сьогодення  залізло  в  густу  трясовину  неправди,
по  коліна  застрягло,  карається,  наче  сліпе.
Повертатися  пізно  -  в  ногах  ходять  кублами  гади,
на  вуста  його спраглі  чортовиння  пов"язку  плете.

Рятівний  острівець  непокори  й  здорового  глузду
он  ясніє  на  фоні  заграв-відголосків  біди.
Дотягнись  накінець,  зак  його  не  зробили,  як  Тузлу,
лиш  пустим  передзвоном  в  обіймах  чужої  води.

Чуєш,  Нині,  вставай!  Аби  вранці  всміхнулися  зорі,
аби  Давнє  й  Святе  сполоскати  в  росі  з  чебрецем,
щоб  горів  небокрай  і  купався  в  пшеничному  морі,
щоби  Завтра  за  те  не  ховало  від  Завше  лице.