Сміливий кіт стрибав щоднини
з зелених круч в бистрінь ріки.
Вона повзла по дну долини
вужем прозорим та стрімким.

Ловив у хвилях зозулястих
той кіт смачний собі обід.
Це ліпше, ніж сметану красти, -
доводив ласий рибоїд.

А ми водили коней пасти
на ту отаву уночі
і зранку бачили там часто,
як кіт над кручею стирчить.

Терплячий був отой рибалка.
Бува годинами сидить,
аж поки здобич, наче скалка,
сама не вирине з води.

Мерщій зривається, як коршун,
і пада каменем в потік.
Хапає рибину найдовшу,
яку терпляче підстеріг.

Знавали хвацького мисливця.
Вітались: "Любий наш Мацько,
ти вже сьогодні поживився?
Чи твій сніданок не з душком?"

Та вік котячий, як хвилина
на тлі безмежного життя.
Сердега врешті десь загинув.
Залишив добрі почуття.

Котам не роблять монументів.
Тож, щоб він в пам*яті не згас,
долину хтось назвав кумедно -
Мацьковою. Як котик звавсь.