Не тримає мене, мамо, нелюба людина, Скільки я солоних сліз за її зронила… Скільки я терпіла болі, різало сердечко, На моїй живій любові – кам’яна вуздечка! Було чисте почуття – стала сіра рана, Я лягала рано спати і пізно вставала, Щоб не бачити його, мамо, щоб не чути! Щоб раптово, мимоволі тіла не торкнути! Щоб нічні повадирі – місяць, товсті зорі Потопили тонкий стан у небеснім морі! Й не прокинуся тоді з нелюбим в кімнаті, І не буде більше він до сніданку звати, Не колотимуть мене ці маленькі очі… Мамо, ну почуй мене! Мамо, я не хочу… Мені слізно, мені жаль, мамо, мені гірко! Мої очі поцвіли, як дві жовті бірки… Я піду колись у поле, вийду до криниці, Прихилю себе ледь-ледь, щоб води напиться, Оступлюся й полечу, донизу, додолу, А на дні мене русалка ухопить за полу. І нехай і не питає, мамо, що ся стало, Я б зеленій і бридкій ніяк не сказала б, Хай лоскоче у воді, до хворого сміху, Стане солодко душі, біль погубить втіха! І лишуся я на дні русалкою жити, Якось вийде й він вночі водиці надпити, Думаєш, я ухоплю?.. Хотіла б вхопити… Але він мені не треба, мамо, натерпілась, І моя лляна душа давно утопилась, Дайте спокій вже мені, мамо, не шукайте! До криниці не ходіть, вниз не заглядайте!
|