Не рвіть півоній навесні, І не зломіть стеблину, Бо то у всій своїй красі Моя росте дитина. Колись замучили її До стону грішні люди, Зоставили зогнить в багні, Хоч знали, що так буде! Їй розірвали льон сухий На ще дитячих грудях, І хтось рукою поманив І повалив до бруду… Дитино, горе ти осіннє, Чого ти так нещасна?! І по тобі, цвілій, проміння Потвориться прекрасне! Ця плоть не знала іще ласк, Та більше й не пізнає, Отак і не прийшов той час, І Бог не повінчає! Роздерли, били, сліз лили, А ти це все терпіла?! Мінялись чергою вони На це дитяче тіло! І розтріпали геть косу Русявого волосся, А очі сіяли росу, Щоб виросло колосся, Там де ті сльози пролилися! Прошу тебе, молися, Щоб їм погнисти на тім місці, Щоби згоріть від спеки, Щоб їхню плоть прийшли доїсти Старі брудні лелеки! А ти потріпана лежиш, Як лялечка старенька, Прошу, устань! Прошу, біжи ж, Ти квіточко маленька! Але ж не чуєш ти мене, Не чуєш і не бачиш, А добре серденько твоє Тих нелюдів пробачить! А з першим променем весни ти проростеш в садочках, І будеш пить всія краси Із їх пихатих дочок! Бордовий колір, колір білий Їм нагадає потім Незайманий ще колір шкіри, Невинність в твоїй плоті! Не рвіть півоній навесні, І не зломіть стеблину, Бо то у всій своїй красі Моя росте дитина… |